врш про риторику мн

ЗАПЛАКАНА ВЕСНА...
шла весна, заплакана дощами,
в хустин чорнй, з поглядом скорботи.
Тягнула смуток в неб журавлями,
печал втром брала вищ ноти.
Вйна! Вйна, по зорях кул свищуть.
Пекельним спвом розйшлись гармати.
Де гай шумв - чорн попилище,
солов*ям там бльше не спвати.
Семенем святим не засвати поля,
де кров лилась - не пророста жито.
Там, переплкою, чиясь озветься толика:
- Ой мамо, мамо, як хотлось жити! 
Ветха верба в журб схилила вти.
Весна, заплакавши, просила в Господа сили,
щоб встигнути покласти перш квти,
на патротв свж ще могили.
Дощем зайшлась. То здесь, то там руни,
де мальви обймали бл хати.
За що для тебя, крано солов*на, 
знов чорн круки хочуть роспинати!
Туман, як бль, по лану по полю,
за тими, хто плекав святе колосся.
Вони пшли, щоб рятувати волю.
не вернулись, щоби нам жилося.
Пташин згра губляться в блакит,
де сонце не подарку позолоти.
де весна, не в пишнм розматт.
В хустин чорнй. З поглядом скорботи.
Соломя Укранець