врш рокитнвщинни

Минають дн, минають ноч

Минають дн, минають ноч,

Мина лто, шелестить

Пожовкле листя, меркнуть оч,

Заснули думи, серце спить,

все уснуло, не знаю,

Чи я живу, чи доживаю,

Чи так по свту волочусь,

Бо вже не плачу й не смюсь

Доле, де ти! Доле, де ти?

Нема няко,

Коли благо жалко, боже,

То дай злобно, злобно!

Не дай спати ходячому,

Серцем замирати

гнилою колодою

По свту валятись.

А дай жити, серцем жити

людей любити,

А если н то клясть

свт запалити!

Ужасно впасти у кайдани,

Помирать в невол,

А ще грше спати, спати

спати на вол,

заснути навк-вки,

слду не кинуть

Някого, однаково,

Чи жив, чи загинув!

Доле, де ти, доле, де ти?

Нема няко!

Если благо жалко, боже,

То дай злобно! злобно!

21 грудня 1845, Вюнища

Заповт

Як умру, то поховайте

Мене на могил,

Серед степу широкого,

На Вкран милй,

Щоб лани широкопол,

Днпро, круч

Було видно, було чути,

Як реве ревучий.

Як понесе з Украни

У син море

Кров ворожу отойд я

лани, гори

Все покину полину

До самого бога

Молитися а до того

Я не знаю бога.

Поховайте та вставайте,

Кайдани порвте

вражою злобною кровю

Волю окропте.

мене в сем великй,

В сем вольнй, новй,

Не забудьте помянути

Незлим тихим словом.

25 грудня 1845, в Переяслав

Мен тринадцятий минало

Мен тринадцятий минало.1

Я пас ягнята за селом.

Чи то так сонечко сяло,

Чи так мен чого було?

Мен так любо, любо стало,

Неначе в господа

Теснее прокликали до паю,

А я соб у бурян

Молюся господу не знаю,

Чого махонькому мен

Тойд так приязно молилось,

Чого так забавно було?

Господн небо, село,

Ягня, здаться, веселилось1!

сонце грло, не пекло!

Та недовго сонце грло,

Недовго молилось

Запекло, почервонло

рай запалило.

Мов прокинувся, дивлюся:

Село почорнло,

Боже небо голубе

те помарнло.

Поглянув я на ягнята!

Не мо ягнята!

Обернувся я на хати

Нема в мене хати!

Не дав мен бог нчого!..

хлинули сльози,

Тяжк сльози!.. А двчина

При самй дороз

Близко коло мене

Плоскнь вибирала,

Та й почула, що я плачу.

Прийшла, привтала,

Утирала мо сльози

поцлувала ..

Неначе сонце засяло,

Неначе все на свт стало

Мо лани, га, сади!..

ми, жартуючи, погнали

Чуж ягнята до води.

Бридня!.. а й дос, як згадаю,

То серце плаче та болить,

Чому господь не дав дожить

Малого вку у тм раю.

Погиб би, орючи на нив,

Нчого б на свт не знав.

Не був би в свт юродивим,

Людей господа не прокляв!

Друга половина 1847, Орська крпость