Чому на твою думку персонаж оповдання Бредбер,,Усмшка,,ненавидять минулей увесь свт

Коли я читаю новели Рея Бредбер, у мене виника якесь тяжке вдчуття. Вн спонука мене замислюватися над багатьма неуввязками нашого земного снування майбутнм планети Земля та хазяв. Письменник, намагаючись уявити майбутн планети людей, настроний дуже песимстично. Людство, з точки зору Бредбер, само соб вкорочу життя, гублячи свй дм, руйнуючи красоту Земл, маленького куточку Всесвту, створеного Богом для щастя людини.

Поринаючи з перших рядкв в змст новели, вдчуваш жах. Планета спотворена останньою вйною. М100 зруйновано, дорвейг нема, земля пересичена радоактивними брудом так, що вноч свтиться. Люди в якомусь лахмтт, брудн. Вони ненавидять сво минуле, ненавидять тепершн. У их нема майбутнього. Що ж у их залишилось? Тльки яксь сумнвн дик радощ доруйнувати те, що залишилося вд цивлзац. Люди з ранку займають чергу, щоб плюнути на вдстан в картину Мона Лза, яку тримають полцейськ слдкують за тим, щоб в не не кидали камнням. Жнка на полотн дивилась на цей натовп наввлюдей всмхалась тамничо-печально. Хлопець теж дивився на посмшку, серце його калатало у грудях, а в душ звучала музика. Бльше жоден у черз не вдчував того, що вдчував цей хлопчик. Вона красотою свою пробудила в серц дитини почуття, як у дорослих давно вмерли. Вн не мг ганьбити красоту. А дан взагал мерзенна сцена: влада постановила вддати портрет мсцевим жителям на знищення. Це апофеоз вдлюдност. У натовп вили, а руки клювали портрет, мов голодн птахи. Тому вдалось у цьому дикому натовп вирвати соб шматок картини.

Ховаючи його, вн стиснув руку бля грудей. Схлипуючи, Том побг туди, де тепер був його дм, якщо залишки силосно башти можна було ним назвати Смя зустрла його хропнням та стусанами спросоння. У мсячному сяйв Том розтулив пальц, розглядв шматок замальованого полотна побачив Посмшку. Вона лежала на його долон. Хлопчина дивився на не повторював про себе: Посмшка, чудова посмшка

Закривши оч, Том продовжував бачити в темряв. Ласкава, лагдна, вона була там тод, коли вн заснув. А свт був мовчазний Так закнчуться оповдання. Ужасна кнцвка, безутшна, як темна нч Але создатель нби залиша шматочок над. Вона, надя, живе в серн дитини. Воно ще не стало таким жорстоким, як у дорослих, воно ще вдгукуться на красоту, воно ще жада добра, любов, злагоди вдновлення. Наполегливо звучить в цьому оповданн думка Достов-ського Краса вряту свт. Бредбер стверджу, що у людства надя. вона в дтях, психка яких ще не спотворена прагненням руйнування знищення. Але ж як малюсенько залишаться таких чистих душ серед дтей. Сучаснсть ляка мене привидами вдлюдками, яких змалював в майбутнй дол людства письменник. Не дай нам, Боже, дожити до таких часв!