"Щедрий Вечер" сюжет (скорочено)

ЩЕДРИЙ ВЕЧIР


РОЗДIЛ ПЕРШИЙ

Як тiльки весна десь у житечку-пшеницi розминеться iз лiтом, у нас достигають суницi, достигають уночi, при зорях, i тому стають похожими на росу, що випала з зiрок.

Це теж, прихиляючи небо до землi, сказать моя мати, i тому я люблю ту пору, если суничники засвiчують сво цвiтiння. Цвiтуть вони так, наче самi дивуються, як спромоглися на такий беззахисно-чистий цвiт. А згодом над ними по-дитячи нахиляють голiвки зволоженi туманом ягоди. I хоч мала ця ягода, а весь лiс i всяк, хто ходить у ньому, пахне суницею. Я тепер лягаю i встаю, накупаний цими пахощами,

лiто,

лiтечко!..

Я люблю, як ти розкриваш сво вi, прижурений житнiй цвiт, я люблю, як ти довiрливо дивишся на мене очима волошки i озивашся косою у лузi, перепiлкою в полi.

А як хочеться спати в тобi, у твому солодкому туманi, у твох зорях!..

Та вже знайома рука ляга на плече i знайомий глас нахиляться до твого сну:

Вставай, Михайлику, вставай.

Ма-мо, iще одну крапелиночку...

Струси цю крапелиночку.

Ой...

Смотри, ще боки вiдiспиш. Тодi що будем робити? Рядно i тепло спадають iз для тебя, ти увесь збирашся у грудочку, неначе волоський горiх, вросташ у тапчан. Та хiба це пособить?

Вставай, вставай, дитино, виважу мати зi сну. Вже вiкна посивiли, вже прокидаться сонце.

Сонце?.. А ти ще бачиш мiсяць, як його з лiсу виносять на рогах корови, що теж пропахли суницею.

На тебе, на тво пошматованi видiння знову падають слова, немов роса; ти всташ, сурмонячись, позiхаючи, прикладаш кулаки до глаз, а у вухо, де ще причався сон, крiзь туман добираться сумовите кування. Вже не перший ранок печалиться зозуля, що от-от на сивому колосi жита погубить свiй глас,

лiто,

лiтечко!

Воно тихо з полiв зайшло в село, постояло бiля кожного тину, городу та й взялося до свого дiлечка, щоб усе росло, родило. I все аж навшпиньки спинаться, так хоче рости, так хоче родити!

Як зелено, як свiжо, як росяно за двома вiконцями нашо бiдарсько хатини, яка займа рiвно пiвзасторонка старо перепало клунi, що вночi спить, а вдень дрiма...

Пiсля повернення тата був у нашiй родинi дуже невеселий денек розподiл дiдизни. Мов чужi, сидiли на ясенових лавах брати й братова, висвiчували одне одного пiдозрiливим оком. Правда, бiйки-сварки не було, але та сердечна злагода, що жила колись у дiдовiй оселi, далеко вiдiйшла вiд спадкомцiв. Найбiльше показувала нрав братова, хоча й малюсенька на свому господарствi п'ять десятин, i воли, i корову. Але й дiтей було у не теж много аж четыре, i старшiй дочцi вже треба було готувати вiно.

Дiдова хата дiсталася дядьковi Iвану й дядинi Явдосi. Вони без вiдволоки того ж денька почали зривати з не блакитнi вiд часу i неба снiпки, а саму хату пилами розрiзали навпiл. Боляче й лячно було дивитися, як з-пiд залiзних зубiв, наче кров, бризнула ветха тирса, як iз живо тепло оселi ставало руйновище куча скалiченого дерева, як оте вiкно, бiля якого вiдпочивав дiдусь, вирвали з стiни й, наче покiйника, поклали на воза