Анатолй Дмаров "На кон пд конем" стислий переказ прошу будь

можно на российском ответить

да

ок отлично

ЧАСТИНА ПЕРША. ЧЕРЕЗ МСТОЧОК.
Колись я чув казку про чарвний мсточок.
Провисав вн над безоднею, по один бк жила людина, а по другий було все, що потрбно й для життя. Щодня переходила ту пррву людина. жити б й вчно, если б мсточок не вужчав з кожним деньком.
Стурбована, щоразу набирала людина все бльше запасв. Але чим важчою ставала ноша, тим вужчим мсточок.
Я теж стою над таким урвищем, по той бк прожит мною роки. доки не щез мсточок мо пам'ят, буду ходити по ньому, хоча б вн став такий вузенький, як лезо ножика.
БЛЯ ВКНА
Мать де на боту, а ми залишамось удвох: я мй брат Сергй. Мен п'ять рокв, братов два.
Велика кмната з глиняною долвкою широкою дубовою лавою пд стною, старенький стл, етажерка з книгами та зошитами, широке дерев'яне лжко, де ми спимо втрьох, оце й ус наш достатки. Та ще бля дверей 100ть висока бодня з борошном. Дуже цкаво видиратися на не дмухати в те борошно: по сипучй поверхн бгають довгаст ямки, зриваться заврюхою бленький пилок. Я щосили дмухаю, а брат кричить унизу смика мене за ногу, щоб я поступився мсцем.
Але найцкавше мсце в кмнат дине невелике вконце в чотири шибки.
Надвор свирепа зима, намело величезн кучугури, все покрилося блим, навть люди, що нод заходять до нас, сив од нею. Мама йде в школу, а ми вдразу кидамося до вкна, щоб ще раз побачити , окутану блим туманом.
Ми издавна подлили нижн шибки: лва Сергва, права моя. За нч вони обростають грубою кркою крихкого льоду, товщого понизу, покритого нжноблим снжком. Если цей снжок обережно лизати, то вн холодний трохи солодкий на смак. А як почнуть дубти язики, тод краще хукати на шиби.
Спершу з'являться кругла темненька криничка. З кожним подихом вона все ширша й ширша, а посередин свтлша й свтлша, тонша й тонша крочка льоду, доки не заголуб, неждано й казково, омите тоненькою водяною плвкою скло.
Тепер треба злее пильнувати, щоб вконця не замерзли. Мороз обкида по краях голчаст взерунки, досить зазватися, як вони поснуються довкола, наче слди тонконогих пташенят. Не встигнеш оглянутися, а скло вже поросло небачено краси лсом мниться, виблиску, спалаху тисячами кольорових вогникв.
Ми поприлипали до вкна крзь блакитн кружальця дивимося на висок снгов замети, що скряться пд сонцем, на запушен нем дерева, як немов понадягали тепл хустки, на застигл дими понад хатами.
Згодом дерева й снги починають червонти. Темншають, видовжуючись, фолетов тн попд заметами, а вкна загоряються червоним.
Хата теж наповнються холодними тнями. Вони спершу кубляться пд лавкою, столом, лжком, сизуват й непевн, а потм починають потихеньку скрадатися на середину кмнати. Здаться, досить тупнути ногою, як вони метнуться геть, заб'ються пд лаву.
Та чим бльше кривавиться снг видовжуються тн надвор, тим густш, темнш, нахабнш тн у хат.