художн засоби з твору Сини, будь- ласка

У низц новел Василь Стефаник змалював пробудження в укранцв Галичини нацонально самосвдомост, наростання протесту проти нацонального й соцального поневолення. Пафос нацонально-визвольно боротьби, масове пднесення патротичних почуттв, викликан подями 1918 року на Схднй Галичин, знайшли художн втлення в новелах Марка Черемшини Туга Василя Стефаника Сини (1922). Сам Стефаник стверджував, що Сини написан для наших жовнрв, як оборотились з визвольно боротьби. Але ще одна тема, що хвилювала письменника протягом усього творчого життя, одинока старсть. У клькох новелах Стефаника змальовано т родинн драми, як породила вйна. Майстерно змальовано в його творах трагчн людськ дол. А Максим, герой новели Сини, дйсно лишився сам, не вн один... 



Свого героя, його оточення, природу Стефаник малю лакончно, добираючи найпотрбнш детал. Змальовуючи образ Максима на початку новели Сини, письменник пода його портрет, але, крм портретно свойства, розкриваться настрй: Максим кинув капелюх на рллю, сорочка розп'ялася впала аж на плеч. 

Хмара куряви з-пд борн засипала його сивий чупер на голов на грудях. Вн галасував, лютився... Герой поста перед читачем як живий з сивим волоссям, змученим обличчям, з нервовими рухами. Портрет, поданий письменником у розвитку, дозволя уявити не тльки зовншнсть героя, а його внутршнй стан. 

Портретна характеристика доповнються ще клькома деталями в кнц новели, если читач вже пройнявся душевними пытками самотнього батька: До самого вечора Максим водив кон по нив та не горланив теснее, геть замовк. Замазаний грязюкою, обдертий, кривий, вн неначе западався в землю. 

Неперевершений психолог, Стефаник генально змалював горе селянина. 

Особливсть композиц поляга в тому, що твр явля собою майже суцльний монолог ветхого Максима, який виплеску свй бль, жаль розпач всьому свтов. Псля кратко експозиц, у якй вдбуваться знайомство з гером, старий Максим галасу пд час оранки на пол через загибель синв. Але вражаючими не його думки вголос, а стан напруги, тривоги, збентеження, злост й зворушливост. 

Внутршнй монолог веде читача вд осиротло хати, куди герой не поспша повертатися з поля, до спогадв про дружину синв. Потм перебиваться побчними мркуваннями реакцями на зовншн подразники (поранен ноги, спв жайворонка). Переплетення цих думок, х швидка змна роблять картину вражаючою художньо переконливою.

Кожна дрбничка навва спогади про повнокровне життя, яке несли вже не повернеться до Максимово осел, перероста у зойк, тод Максим звертаться до Господа: Господи, брешуть золот книжки по церквах, що ти мав сина, брешуть, що-с мав! Ти свого воскресив, кажуть. А я тоб не кажу: оживи х, я тоб кажу: покажи гроби, най я ляжу коло них. Ти видиш цлий свт, але над моми гробами ти отемнв... 

Най тоб оце баня так потрска, як мо серце... 

Максим свдомо посила синв захищати рдну землю, бо це найвище призначення людини, священний обов'язок, виконати який належить з честю. Максим сказать до синв: Андрю, ване, взад не йдть, за мене пам'тайте, бо я сам, ваша мама на воротях умерла. 

Для чого ж жити старому батьков, який втратив синв? Сини загинули. Дружина померла. Навщо йому, обдертому та обгризеному долею, жайворонкв спв? Ти, пташку, ти нц а нц не розумш. Як мй малий ван вганев за тобою, аби тебе ймити; як шукав твого гнзда по границах та грав на соплц, то ти тогди, пташко, розумно робила, що-с спвала, так треба було робити. Твй спв ванова сопвка шли разом, а поверх вас сонце, вс ви сипали божий голос надо мнов, над блискучими плугами, над всм миром смешим. А крзь сонце бог, як крзь золоте сито, обсипав нас ясностев, вся земля, вс люди вдблискували золотом. Так то сонце розчнило весну на земл, як у великм корит... 

Без синв сонце померкло, але у Максима ще внутршня сила, щоб витримати трагедю. Ця сила у ньому, бо йому призначено Господом трудитися коло земл, так ма бути завжди. Ця думка змцню його оптимзм: Ану, звздочолий, поки сам бог назначив, бермся, бр, до це земл. Земля в новел олюднена, Максим звертаться до не, як до живо стоти. Праця на земл да Максимов вдчуття безсмертя влади над життям. 

А борони притихали, земля подавалася, розсипувалася, Максимов ноги чули пд собою м'яксть, ту м'яксть, яка дуже рдко гостить у душ мужчины; земля да йому ту м'яксть, за те вн так обожать. як вн викидав жменею зерно, то приповдав: "Колисочку я для вас постелив м'ягеньку, ростть до неба". 

Кульмнацю твору у новел Сини звернення до Господа. У хвилини напруги герой сумнваться у всемогутност Господа-отця, бо нема тако мри, щоб змряти горе батька, що втратив синв. Його (горе) н з чим не порвняш, хба з пытками Свято Мар: А ти, Мати Божа, будь мойов аздинев; ти з свом сином посередин, а коло для тебя Андрй та ван по боках... Ти отдала сина одного, а я двох.