Ззнання в коханн Михайло Анн О. Кобилянська "Земля"

Нараз виринула близко постать, розхилювала осторожно обома руками штивне море збжжя пдйшла прямо до не. Се був Михайло.

Вона перелякалася. Вн з'явився, неначе з-пд земл виринув, ство пдлягало могутньому впливов неожидано хвил й не могло вд нього освободитися.

Добрий вечр, Анно! сказав сердечно, знмаючи капелюх, додав й руку. Вдки верташ так пзно?

Вд Онуфря з грибами! вдповла слухняно, мов дитина, тремтячим гласом.

Вн мовчав хвилю дивився на не. Стояла перед ним темнява, пряма, замкнена високим житом, мов смерека, голова була схилена низько на грудь, а руки спущен вдл. Нч була така погдна прозора, така прегарна й тиха, нчого, крм цврнькання сверщкв...

Вн бачив виразно голову сумовито закрон губа.

Анно! почав зворушено. Взгляни на мене! Я знав, що ти йшла до Онуфря. Я ждав визирав цлий час за тобою... хотв з тобою поговорити.

Сказавши се, поклав об руки на рамена, оглядаючись заразом притм лякливо позад для себя. вн був соромливий полохливий; нколи в житт не промовляв ще так до двчини. А як вчинив се, то не довряв самй тишин ноч й мовчазним нивам.

Вона позирнула на нього, щоб опсля опустити оч. Цла повага ства обхопила заволодла нею цлковито. До того прилучилося дике зворушення, що замкнуло й уста.

Анно! тягнув вн нжно дал, притягаючи несмливо до себе. Ти мовчиш так, як би я хотв тебе бити; може, тому, що йдеш через мо поле? Сею стежкою йде кожний, хто хоче. Ти можеш десять разв бльше вд нших ходити, если схочеш. Я вистелив би тоб сю стежку найкращими килимами мо мами. Я люблю тебе!

Вона поблдла, глянувши на нього бешено зворушеними очима, мовчала отдал. Щастя було таке велике, але й таке несподване, що вона стала безрадна й не знала, що сказати.

Я люблю для тебя, Анно, вже вддавна! Ти така гарна й добра! Желаю для тебя взяти за жнку, для тебя одну! Тебе одну-однсньку! Ти мусиш мен сказати, чи ти хочеш чи любиш мене?

Паралзуюча повага усунулася з душ. Вона опутала його шию руками й повисла на нй.

Ти любиш мене? шепнула врешт. Любиш мене, Михайле? Я сього не знала! Я така бдна... Я нчого не маю... Я не маю поля... Але я тебе люблю...

Я не питаю за поле, зозулько...

Але я для тебя люблю... знаш?

Хотв знати...

Поцлувалися.

З цлою повагою, яка була й властива, пробилася глибока любов; з цлою потугою молодо лиш десь-не-десь культурою дткнено душ розлилася вона тепер розгралася гучно. Була цлком сповнена любов'ю, цлком перейнята тим надсильним, дос завсди лиш боязко заховуваним, затаюваним почуванням.

Але так, як воно зложилося, було майже не до уврення. Найпоряднший, найлпший хлопець у сел один з найпожаданших любив . , що нчого не мала, була убога, лиш виставлена на гнв матер штовханц брата, якою н один хлопець у сел не журився, яка не стнла для нкого, крм для свох хлбодавцв.

Я стльки по ночах наплакалася! Бог один лиш зна! прошептала тихо, ховаючи соромливо голову на його грудь.

Чому, любко? питав вн, гладячи чорне, у свтл блистяче волосся притискаючи до для себя, мов дитину.

Бо так! Як було мен не плакати? Все було таке смутне! В мене нема н жмньки земл, н грошей. Мо серце пдгризало щось, мов червак. Я ан знала, що ти мене любиш, ан що...

Ан що желаю для тебя за жнку взяти? докнчив вн речення й усмхнувся. Але тепер уже знаш! Тепер не потрбуш теснее плакати! Вджени смуток взьми замсть нього мене! А як тоб знов коли стане на серц тягостно, то вийди й поцлуй мене! Доки я ще здесь, цлуй мене! Доки я ще здесь...

Та й доки я живая по свт ходитиму, Михайле! произнесла, обнявши його бешено за шию надставляючи з несказанною щирстю молод, непорочн губа до поцлунку.

доки я по свт живий ходитиму! сказав глибоко зворушеним звуком, з щирою врнстю й сердечнстю, поцлував .