Твр роздум: "Вйна в мой родин"

Слди вйни в мой отчизн Про фронтовикв, як пройшли всю вйну й зустрли перемогу бля стн Рейхстагу сказано дуже багато, збрано й записано безлч цкавого, герочного матералу. Та чомусь рдко ми згадумо тих бйцв, яких ворож кул снаряди зробили калками в перш ж дн вйни. Як вдчули на соб розпач вдступв, гркоту поразок. Через калцтва, отриман в перших сутичках з фашистами, вони не змогли взяти участь в большому перелом, який стався пд Сталнградом, а тим паче дйти до Берлна насолодитися п'янким почуттям перемоги. Хотлося б розказати про людей, як, на мою думку, заслуговують на нашу пам'ять повагу та показати це на приклад життя мого прадда Гончаренка Анатоля рофейовича.Гончаренко А.. народився 5 березня 1919 року в сел Вербвка в хлборобськй отчизн Гончаренкв рофя та Мар. Анатолй був старшим з восьми дтей. См'я жила бдно. Чоботи були одн на всх та й окремий одяг носили по черз. Про голод 1932-33 рокв тринадцятирчний Анатолй запам'ятав  дуже добре. З горем напополам хлопець закнчив шсть класв пшов працювати в мсцевий колгосп ковалем. Весною 1937 року був призваний до лав Радянсько Арм. Службу розпочав на кордон з Латвю рядовим солдатом. Вйськову присягу прийняв у счн 1939 р. Пройшовши навчання по пдготовц молодшого командного складу, отримав звання старшого сержанта. З травня 1939 р. по червень 1940 р. був командиром вддлення на прикордоннй застав. Вйну зустрв у званн старшини . Про початок вйни прадд згадував так:           Усе трапилося на свтанку. Антон крзь сон почув жахливий такий знайомий звук. Знайомий, бо напередодн разом з товаришами чув його дальний вдгомн. А тепер так близько! А тльки вчора командир перед стром виголосив: "Не панкувати! Вйни не буде! Не врте пдступним чуткам".            Швидко зскочивши з лжка, Антон почав одягатися. Оглянувся: навкруг вирувала панка. Напвроздягнен бйц хапали зброю вибгали надвр. Не дждавшись командира, Антон теж попрямував за всма. Жах охопив хлопця:земля стугонла вд вибухв, здймалася вогненними кусочками опадала, накриваючи вбитих поранених. Переборовши розпач страх, вн почав дяти. Насамперед зупиняв бйцв, охоплених панкою, наказував  бгти в укриття та збиратися бля командира, адже сам був сержантом вдчував вдповдальнсть за кожного пдлеглого. Потм, бравши смливших, поповз до поранених. Багатьох врятувати не вдалося. Порахувавши бйцв, спроможних ти й нести безпомчних, комбат вддав наказ вдступати.            Пайки швидко скнчилися, бо в панц було захоплено х дуже малюсенько. Ранен просили води. На перев'язки хлопц вддавали спдню близну. Тож було виршено зупинитися в першому населеному пункт. Це було село. Так до недомогаю й щему схоже на рдну Вербвку, де залишилося семеро братв батьки. А ще Галинка. Рдна, дина, його кохана, задля яко вн готовий пройти крзь пекло, якби тльки й було добре, аби оч свтилися щастям.       Нмц наступали стрмко. знову наказ "вдступати". Йшли без збро. Розпач не давав Антону дихати на повн груди. Коли зупинилися в якомусь невеличкому мстечку отримали наказ "розташовуватись та вдпочивати", вн навть не оглянувся, щоб вкотре порахувати свох товаришв, бо знав так: живих залишилось малюсенько. Саме число вн не хотв промовляти н в слух, н подумки.                        Медаль "Захисту Втчизни" 1999 р. Прадд прожив довге, але нелегке життя. За це йому низький уклн щира повага. В лютому 2009 р. Гончаренко А.. помер, не доживши клька днв до свого 90-рччя.