Продовження казки Лес Укранки ОХ

В тридев'ятм славнм царств, 
де колись був цар Горох, 
тепер на господарств 
мудрий пан, вельможний Ох.

Сам той Ох на корх заввишки, 
а на сажень борода, 
зна край вдовж, вширшки, 
кому яка бда.

Чи хто правий, чи неправий, 
чи хто прийде сам, чи вдвох, - 
всх прийма пан ласкавий, 
тльки треба мовить: "Ох!"

На зеленоватому горбочку 
спершу вн людей приймав, 
потм св у холодочку, 
звдти глас подавав.

А як з ранку та й до ранку 
стали люди обридать, 
Ох зробив соб землянку, 
Оха бльше не видать.

Але хто те мсце зна, 
де трухлявий пень мох, 
той прибывать вола 
або й тихо каже: "Ох!"

Хоч би навть ненароком 
те "ох!" промовив ти, 
знай, що вилзе те боком, - 
ворття вже не знайти!

Бо затягне з головою 
трясовиця мохова 
з душею ще живою 
пд землею похова.

Пд землею ж там - палати, 
де вольможний Ох сидить, 
гарн, пишн кмнати, 
србло-злото скрзь ряхтить;

дорог самоцвти, 
наче зор, миготять, 
скрзь заморськ дивн квти, 
по клтках пташки сидять;

золот грають рибки 
в кришталевих скриньочках;
ведмед ходять дибки 
в рукавичках, жупанках.

Враз для тебя там обморочать 
блиск пахощ мцн, 
попуга заторочать 
приказки яксь дивн.

безглузд оч втупить 
в для тебя рибка, мов чига... 
Здесь ведмедв гурт обступить, 
кожен лапу простяга, - 

той бере для тебя за руку, 
той торка за плече;
боронь боже ворухнутись! - 
кров одразу потече.

Бо крзь бл рукавички 
враз проб'ються пазур 
гачкуват, мов гаплички, - 
так вп'ються, мов щур.

Тож, если вже раз попався, - 
наче в пастку бдна миш, - 
то сиди, мов прикувався, 
не рушай, мовчи та диш

Вийде Ох: "Втай в гостин! 
Чи волш нам служить? 
Чи волш, може, нин 
головою наложить?"

Скажеш: "Я служить не згоден", - 
зараз цок для тебя в лобок, 
якщо ти носить не годен 
рукавички й жупанок.

Стань на службу - подарують 
рукавички й жупанець, 
привтають, пошанують, - 
тльки ж там тоб й кнець!

Вчно будеш пробувати 
у пдземному двор, 
бльш тоб вже не видати 
ан сонця, н зор.

Де торкнешся - всюди брами 
пд замком та пд ключем... 
Десь далековато хтось часами 
озиваться вопим.

Спв на плач вдповда, 
плач на спв, так без кнця... 
Кажуть, бранка там рида, 
жде юнака-молодця;

коло не там жар-птиця 
спвом душу потша, 
та сумна мцна темниця, 
неясна в двчини душа.

Якби хтв й волю дати 
хто з хоробрих юнакв, 
мусить перше розрубати 
смдесят ще й см замкв...

Вже вам казка обрида? 
Що ж! хто ма кладенець, 
хай замки т розруба, - 
буде казочц кнець!