Напишть казку про ластвку. Розкажть про мандрвку над землею, що

Жила соб на свт весела, ласкава, приятна двчина. Виросла та й покохала чужинця. Як не вмовляли , як не одговорювали, у вдповдь тльки одне: Я люблю його все. Справили веслля та й почала двчина збиратися у далеку незворотну дорогу. Як побгла до гаю, стислося серце, це ж його несли бльш не побачить. Як взглянула на рчку сльози набгли на оч: не побачить бльше... Як вийшла в поле, то й заголосила востанн, востанн.... Та взглянула любому в оч примирилась з усм. А если прощалася з рдними заголосила мати, у двчини здригнулося серце. ще довго, озираючись, бачила, як мати в сльозах простягала руки услд й...Прихала на чужину. Увага любов юного чоловка замняли все. Народилися дтки, все нби йшло добре. Та все частше й частше туга вгортала молоду жнку. сама не знала, чого й так тужно та тягостно на серц. А перед очима все частше й частше поставала мати з простягненими руками, заплаканими очима... так затужила молода жнка, що й свт й немилий став. Зсохла, змарнла. Як не вмовляв чоловк, як не розважав все дарма... А одного разу вийшла в поле та й заспвала рдно материнсько псн. так й захотлось до рдного краю, такий вдчай наповнив груди, що забракло сил. Впала на землю, зомлла... А коли отямилась, побачила високо-високо в неб бл легеньк хмарки. Стало просто, начебто ось ма злетти... Змахнула руками стали вони крильми, змахнула вдруге стала пташкою. Та й полинула до рдного краю. Прилетла до батьквсько хати, защебетала-заспвала. Вийшла з хати ветха мати поглянула на пташку заплакала. Вийшов батько.

Взгляни, старий! Яка пташина ласкава, начебто наша Ластвка (Так звали хню дочку).

Пташина щебетала й щебетала: Та Ластвка ж я! Але нхто не зрозумв тих слв. Тльки довго вслухалися в пташиний щебт... Все лто ластвка була вдома, намостила гнздечко в батька пд стрхою, щебетала-виспвувала м. А то витала понад рдним гам, торкала крилом хвил рдно рчки, линула над полями. так й радсно було.

Та прийшла оснь затужила ластвка за дтьми своми. Сумувала довго, а тод виршила провдати дток.

Прилетла до господи свого чоловка, зазирнула в вкно. А там була вже нова господиня. Вона подавала чоловков сти, смялась до нього. А дтки сидли в кутку заплакан та обдран. Заболло Ластвчине серденько, згадались материн та батьков вмовляння, щоб не хала на чужину... Не знала, як допомогти дтям. Нередко прилтала, щебетала м, розважала. нещасн дти полюбили милу пташку, чекали , заплакан, голодн. оченята м блищали радстю, коли прилтала пташина А одного разу, коли побачила Ластвка свох дтей побитих, у синяках, стислося й серденько: мачуха... Почала вона манити х у поле. Пшли заплакан дти. Та если вийшли ген далековато в поле забилась Ластвка у безсилл: що отдал робити ? Так тоскно сумно спвала, гладила крильми дткам голвки, сумно розпачливо голосила. А потм безсило впала на землю. А если стямилась, побачила бля для себя ластвят замсть дтей. Защебетали вони все зрозумла: дтки стали ластвками. Все м розповла свою ластвячою мовою. Зрадли дтки, що знайшли матр свою. Знялися високо в небо та й полинули за матрю, що повела х до рдного краю. А там буяла весна. Розщебетались радсно ластвки, мов сонця промен розсипались дзвночками.

Полюбили люди веселих та лагдних пташок. А вони намостили соб гнзд, вивели дток.

Восени засумували дти за тим крам, де народилися й виросли. Почали просити матр, щоб згодилась туди полетти. Не хотлося матер кидати рдний край, але знала, що винна перед дтьми. Адже вона сама отдала м той край за рдний. Та й полетли. Але не довго там були. Не мостили гнзд, не виводили дток. А весною повернулися вспять. Заходилися знову мостити гнзда, виводити дток.

все бльше ставало х ластвок: так х окрестили люди. Щороку вони летли до теплого краю восени, а весною поверталися вспять