Врш про казкового жеребца

Падала в буйн трави,
нкого не зустрчала навколо,
Тльки на солодких Отава
Кнь паслася. Мен хотлося на нй
У вльн степи помчати,
Геть полинути вд образ друзв,
назавжди там залишитися.
Я приносила коню рафнад,
Гладила темну гриву,
Вн мен дарував гордий полум'яний погляд,
був, як диявол, красивим.
Якось пд вечр, пд псн цикад,
З жеребцом я говорила,
Про свт земний про ддусв сад,
Що всю душею обожала.
Мен так хотлося його за вуздечку
Взяти, вдвести до ветхо груш,
Дитячого серця доврити мрю -
Кнь так разумв серце слухати!
Чув вн душу, розумв,
свою пастью холодно
Руки мен нжно в тиш цлував,
Сам бути мрючи вльним.
Кнь був прив'язаний мотузкою до стовпа,
мен здавалося, вн плаче,
я виршила - йому допоможу,
Просто - не вийшло накше.
Довго в той вечр кухонним ножем
Я розрзала мотузку,
Було трохи ужасно, в дитячй душ
Робко було, няково.
Я вдпустила на волю коня!
Вн мен заржав, посмхнувся,
Мордою сво вдячно в мене
Прямо з розгону уткнувся.
Ну а потм поскакав, як шалений,
Трави збиваючи пдковою ...
Тльки потм вн знову був з мною,
Реготом зустрчаючи денек новий.
Я ж не знала, що кнь поскакав
До будинку, де жив вн, рдного,
Просто господарев врним вн був,
Видно, не мг по-ншому.
Тльки в той вечр, коли в темряв
Мчав вн з диким захопленням,
Раптом осяяння пдйшла аж до мене -
Я адже приятельствовала з Пегасом!