любий тект роздум не менше 50 слв и на блше 60

Творчсть Василя Стефаника завжди сприймалася читачем як вираз трагчно дол галицького селянства. Та в новелах цього письменника не тльки картини розпачу горя. Його новели мстять глибоку думку про вчне життя погибель, благо злобно. Для чого живе людина на цьому свт? По-рзному вдповдають на це питання його геро, та й не ставлять такового запитання нод зовсм. А так життя складаться, що одного разу доводиться замислитися, що головне у житт.

Усе життя працював на земл ван Ддух. Працював тяжко. "Вк свй збув на тм горб", сказать создатель про його працю на незручному клаптику земл на горб, що дстався йому у спадок вд батька. Без гучних слв заходився вн возити землю на той пщаний горб, щоб родила земля, щоб ростити дтей, щоб жити свою працею. Так жили його батьки дди. Так здаться правильним для нього. Не раз кляв вн тягар т роботи, крекчучи вд натуги, коли навть жеребца жалв, а на соб вносив на горб перегнй. Переломило його на тому горб навпл, так ходив згнувшись. все ж, если настав час прощатися йому з тю землею, вопив за нею.

Виявилося, що це все, таке знайоме буденне, найдорожче, що в нього . Бо це Батьквщина. "Банно ми за найменшов кришков у сел, за найменшов дитинов, але за тим горбом таки нколи не перебаную..." Виявляться, що тримав його у цьому житт оцей зв'язок з рдною землею, який увчнив ван, поставивши на пщаному горб кам'яний хрест.

ванов хочеться "впрощатися" перед людьми, бо для нього саме вони були мрою моральност, цнност його життя. Вн завжди поважав людей, вони вдповдали йому такою ж повагою. Про це говорять йому, прощаючись. Усе життя його минуло здесь, мж цими людьми, отож, як шлюб з дружиною колись здесь перед ними брав, так нин прощаться, немов перед смертю. Людина не може бути сама. Про це ж мрку герой новели "Сини" Максим. Самотнсть його ужасна, гнтюча. Вн бореться з нею працею. До пзньо ноч працю в пол, аби не вертатися до спорожнло хати: сини загинули, дружина не витримала розлуки з дтьми. Втрата см' виявля для Максима життв проритети. Вн жив, як Ддух, усе життя працюючи коло земл. Вважав, що живе верно, й цього досить для щастя. А см'я завжди буде з ним. Виявилося, що для людини необхдно знати ще й те, що залишиться на земл псля не. З вдчам звертаться до Бога, аби дав йому на старсть знати, що десь на земл залишився слд вд його синв. Може, на свт двчина, що кохала когось з их. Не важливо для нього, як про це скажуть, люди, бо головне життя. Життя одн людини да життя ншй, корнить у соб життя щастя для ншо людини. Велич цннсть цих зв'язкв зрозумв душею Максим у свой самотност.

Отже, розповдаючи про свох геров, Стефаник пдводить читача до думки про вчнсть незнищеннсть життя, про любов як основу буття людини, про щастя бути людиною серед людей на свой рднй земл.