твр на тему щире серце ддуся

Сьогодн я прокинулась вд легесенького постукування у вкно. Вдкрила оч ледь не скрикнула вд радощв: Яблунька розцвла! Яблунька мого добросердечного ддуся.:.
Вдчинила вкно, дукмяна хвиля ранково свжост, напона узким запахом яблуневого цвту, пдхопила мене на крила спогадв. Я повертаюсь у дитинство...
Як живий де садом ддусь. Вн денька не мг про-.жити без роботи у сво смдесят п'ять.
Вдпочили б, ддусю, просила я його. А вн лише одказував: Без дла слаб сила...
Якось весняним, ранком ддусь сказав, що сьогодн навчить мене саджати яблун. Я вже хотла бгти, та вн зупинив, ховаючи посмшку в сив вуса. Не метушись швидше буде...
Збравши нструменти, ддусь став розмчати мсце для ями, а я замшувала у чавунц глиняний розчин. Ддусь тим часом став не поспшаючи копати.
Незабаром вн покликав мене. Бери, внучко, заступ ген на той пустир пдемо. Яблунька там, наче сиртка, серед кущв терсну заблукала...

Деревце справд виявилося непоказним. Стовбур зламаний. Глки висли, нби перебит руки.
Яблуньку ддусь викопував довго. Потм обережно взяв дичку своми вузлуватими мозолястими руками став уважно розглядати кореневище. Щось проказуючи стцха до яблуньки, вдрзав ножицями пошкоджен корнчики. Зануривши кореневище у глиняну купелю, опустив саджанець у ямку.

Я стала закидати , а вн у той час нжно пдтримував яблуньку, легенько пдтрушуючи. Зробивши црасиву луночку, з якоюсь веселою зажурою мовив: Рости на радсть людям!
...Спогади на мить перервала бджлка, що злетла з рожево пелюстки. знову я згадала ддуся. Останню його яблуньку першу в твр мому житт.
Н, ддусь не просто навчив мене саджати дерева, вн навчив дарувати ншим радсть красоту. А вони безсмертн!