Твр "Двчина в степу" треба термново стислий письмовий переказ

ДВЧИНА В СТЕПУ

Входила нч.

Нм степ тьмариться.

Поспшаючи, кудись ховаються останн шуми й гуки довго лтньо днини. Не гаснуло ще на заход, як кров, червоне зарево, а вже над ним у темряв дальнего неба зажеврла, немов жарина в попел, вечрня зоря. А мсяць, що перше висв серед светлого неба срою, малопомтною плямою, пд темним крилом ноч зразу ожив засвтився блим чарвним огнем.

Ринуло з неба цле море тихого свтла, усе на земл потопляючи. Над степом промайнув легенькою тнню незрячий сон.

Нч зайшла.

Махонькою хмаринкою темн над глибоким бешеном закинутий у степу хуторець.

Синють у промнн хатки. У яр потяглися довг тн.

Тихо в хутор, мов у скамянлому царств з давньо казки.

Серпи, коси, вози, збруя усе мертво лежить коло хат, немов т цяцьки, що перед сном порозкидали мал дти. По дворах манячать стжки свжо пашн, малюсенько не поруч з хатами тягнуться ниви з блискучою стернею.

На нивах, як те вйсько побите, темнють не зношен снопи, стелються довгими рядами не загребен покоси , збившись стеблинами в густу лаву, подекуди стоять самотою клапт недокошено пшениц.

А над усм густо стелеться дух свжого степового сна.

Розкошами, красою в над степом...

У яру тихо й сумно. Свтить над ним мсяць. Уздовж його розтягнулися довгою стрчкою кучеряв верби. З-пд верб одрвались попливли проти мсяця понад зрошеною травою марища - тн. Запирскало щось... Воли.

За волами виринула й стала в яру волохата постать.

На голов в не наверчене жмутом якесь ганчря, довга свита пдперезана блою ганчркою, на ногах велик мужич чоботи, а в руках - батг. З купи ганчрок визира мармурове двоче личко з дуже большими пречудними очима. Двчина притулилася плечем до стовбура й закинула голову проти мсяця. Оч в не склепилися, руки опустились, як у сонно. 100ть осмхаться.

Затремтло зразу сонне повтря, згра србних звукв, плутаючись виграваючи, полетли бешеном далековато кругом заснували степ.

М. Пимоненко. Проводи козака

Потм з моря звукв вирзалися дзвнк, мов з србла викуван, слова псн:

Бешеном, бешеном, пшениченька ланом,

Горою овес.

Не по правд, молодий козаче,

Зо мною живеш...

Слова вс до 1-го оддалися голосною луною: н одне не сховалося. Двчина замовкла схилила голову. Стало знов тихо. Тльки десь далековато, тремтячи в повтр, завмирали останн одголоси псн.

Верби стоять непорушно. Крзь х вти де-не-де визирають далек зор.

Двчина звела велик оч й довго вдивлялася ними в срблясту далечнь. Здймала руки, щось шепотла сама соб, кивала грко головою. Знову зворухнулося повтря, србн звуки розбудили степ. Двчина заплющила оч, марить спва.

ввижаться бднй двчин в старих лахмттях, що не наймичка вона, не сирота... Вона дочка багатого батька. У не шовком шит сорочки, дорог килими, дукач србн... Та не мил й вони, бо не хоче любити козак молодий. А той козак - такий хлопець, яких теснее нема тепер: вн у пишному вбранн, що ся, як сонце. Пд ним гра кнь вороний, а в того коня горять на ногах золот пдкови, србн виблискують стремена. Сидить козак на кон перед нею, хороший вльний, як втер степовий, а вона 100ть перед ним засмучена та стиха докоря йому, що не по правд вн з нею живе...

Тужить, розливаться глас двчини, луна-розлягаться по сонному степу живе оповдання про двчину та зрадливого козака (С. Васильченко).

https://subject.com.ua/textbook/mova/8klas_1/46.html подивись на цьому веб-сайт