Яким буде майбутн по твору Усмска Рей Дуглас Бредбер

Дуже хочеться зазирнути в майбутн Якби була машина часу

вдалося б м тiшитися, як житимуть мо однолiтки рокiв через

100. Але, на жалко, машину часу у ще не винайшли, та i навряд чи

винайдуть. Але кожен з нас сподiваться, що у майбутньому нас

чека багато хорошого i не вiдбудеться нiчого з того, про цю

розповiв Рей Бредберi.

Рiк 2061-й. Мiста руни, дороги вiд бомбардувань немов пилка, поля

вночi вiдсвiчують, радiоактивнi. I черга. Черга людей, якi терпляче

чекають хвилину, щоб плюнути. Плюнути в картину!

Вона знак, яка знищила все i залишила м тiльки розруху, бруд,

холод, голод. У черзi хлопчисько, який з ранку зайняв мiсце, щоб

помститися картинi. Для нього, як i для багатьох, це свято, а х

так малюсенько в цьому життi. Том згаду, як на одному такому святi

рвали i палили книжки на площi, i всi смiялися, наче п'янi, на iншому

щасливчики, кинувши жереб, могли по одному разу шибонути машину

кувалдою. Дехто в черзi ще сподiваться, що колишнi часи можна

повернути: з'явиться людина, у яко душа тягнеться до великолепного,

людина з душею.

Але бiльшiсть у це вже не вiрить. Ось i головна площа. По кутках

обгородженого майданчика четыре полiцейських. Вони мають стежити, щоб в

картину не кидали камiння. Це для того, пояснили тому, щоб кожному

дiсталося плюнути по разу. А ось i сама картина. Хлопчик завмер! Жiнка

на картинi усмiхалася тамно-сумно, i Том, вiдповiдаючи на

погляд, вiдчував, як б'ться його серце, а у вухах

нiби звучить музика .

А натовп, дiставши дозвiл на знищення картини, кинувся до не.

Хлопчик, захоплений потоком, пiдбiг до розбито рами, простиг руку,

схопив клаптик лиснючого полотна, смикнув i впав. Розлюченi люди шалiли:

старi жували шматки полотна, чоловiки рвали х на дрiбнi клаптi. А

в цей час Том, судорожно притиснувши до грудей шматок полотна, бiг

додому. Увечерi, если всi лягли спати, хлопчик розгладив клаптик

замальованого полотна.

Свiт спав, освiтлений мiсяцем. А на його долонi лежала Усмiшка. Вiн

дивився на не в бiлому свiтлi, яке падало з пiвнiчного неба, i

тихо повторював про для себя, знову i знову: Усмiшка, чудова усмiшка

Вiн заплющив очi, i знову в мороцi перед ним Усмiшка. Ласкава,

блага

В оповiданнi Р. Бредберi Усмiшка йдеться про знамениту картину Леопарде

да Вiнчi Мона Лiза, про загадкову усмiшку, яка хвилю

вже не одне поколiння людей. Невже те, про що розповiв письменник, може

статися в майбутньому? Нi! Я в це не вiрю! А оповiдання Бредберi це

попередження нам, якi живуть сьогоднi: Красота поряту свiт! Зробiть

так, щоб вона не пiшла з ваших душ! Хай усмiхаться для вас Джоконда i

через тисячу рокiв!