039;039;Усмшка039;039; Р. Бредбер, твр

Мо враження вд новели Рея Бредбер "Посмшка"

Если я читаю новели Рея Бредбер, у мене виника якесь тяжке вдчуття. Вн спонука мене замислюватися над багатьма неуввязками нашого земного снування майбутнм планети Земля та "хазяв". Письменник, намагаючись уявити майбутн планети людей, настроний дуже песимстично. Людство, з точки зору Бредбер, само соб вкорочу життя, гублячи свй дм, руйнуючи красоту Земл, малюсенького куточку Всесвту, створеного Всевышним для щастя людини.

Поринаючи з перших рядкв в змст новели, вдчуваш жах. Планета спотворена останньою вйною. М100 зруйновано, дорвейг нема, земля пересичена радоактивними брудом так, що вноч свтиться. Люди в якомусь лахмтт, брудн. Вони ненавидять сво минуле, ненавидять тепершн. У них нема майбутнього. Що ж у них залишилось? Тльки яксь сумнвн дик радощ доруйнувати те, що залишилося вд цивлзац. Люди з ранку займають чергу, щоб плюнути на вдстан в картину "Мона Лза", яку тримають полцейськ слдкують за тим, щоб в не не кидали камнням. Жнка на полотн дивилась на цей натовп навв людей всмхалась тамничо-грустно. Хлопець теж дивився на посмшку, серце його калатало у грудях, а в душ звучала музика. Бльше жоден у черз не вдчував того, що вдчував цей хлопчик. Вона красотою свою пробудила в серц дитини почуття, як у дорослих издавна вмерли. Вн не мг ганьбити красу. А отдал взагал мерзенна сцена: влада постановила вддати портрет мсцевим обитателям на знищення. Це апофеоз вдлюдност. "У натовп вили, а руки клювали портрет, мов голодн птахи." Тому вдалось у цьому бешеному натовп вирвати соб шматок картини. Ховаючи його, вн стиснув руку бля грудей. Схлипуючи, Том побг туди, де тепер був його дм, якщо залишки силосно башти можна було ним назвати... См'я зустрла його хропнням та стусанами спросоння. У мсячному сяйв Том розтулив пальц, розглядв шматок замальованого полотна побачив Посмшку. Вона лежала на його долон. Хлопчина дивився на не повторював про для себя: "Посмшка, чудова посмшка..."