Про что идёт речь в первом , втором и 3-ем разделе

Над хатою Стельмахв нередко пролтали лебед, вд х лету чути було звук, похожий на звук дальних дзвонв. Дд разговаривав, що так спвають лебедин крила. Вд споглядання перельоту лебедв хлопчику ставало на серц радсно, сумно. Хотлося, щоб вони несли не вдлтали. Вн сидв мряв, що якщо би був чародм, то зробив би так, щоб лебед завжди були здесь.

сталося чудо: нби читаючи думки малого мрйника, лебед знову з'явилися в пднебесс. Довго хлопчик дивиться м услд, а дд каже: "От принесли нам лебед на крилах життя". Хлопчику удивительно, а дд продовжу отдал: "Еге ж: весну, життя". Вн розповда малому, що навесн сонце вдмкне своми ключами землю, а ключ т золот. Дитин 100 страшно а що як сонце погубить сво ключ?

Все це виклика у дда смх. "Вн дуже гарно смться, хапаючись руками за тин, ворота, ржок хати чи дерево, а коли нема якось пдпрки, тод нею ста його присохлий живойт. В таку хвилину вся ддова постать перехитуться, карлючки вусв одстовбурчуються, з рота вириваються клект "ох, рятуйте мою душу", з одеж осипаться дерев'яний пилок, а з глаз так бризкають сльози, що хоч горня пдставляй пд них".

Потм дд заспокоються й объясню хлопчиков, що лебед полетли "на тих води, на ясн зор". знову хлопчик задумуться, але вже про т кра, де тих води прихилен до их зор.

Та вже треба йти до хати, а то мати буде сварити за те, що вискочив босонж, називати махометом, вариводою, лоботрясом. Вже ж було таке, коли по першому лдку вискочив на ковзанку з материними ночовками. "Нхто й не здивувався, що я притирився з такою снастю, бо на чому тльки здесь не каталися: одн на санчатах, друг на грамаках, трет на шматков жерст, четверт умудрилися замсть ковзанв осдлати притерт худоб'яч кстки".

II

Ще одним, як на думку нших, дивацтвом було в хлопця бажання читати. Вн перечитував все, що тльки попадало пд руку. В однй з книжок описувалося здичавння чоловка, який покинув мсто. Вн оселився в степу, орав землю навть чоботи став мастити дьогтем. Тод ще не вс знали, чим ще, крм дьогтю, можна мазати чоботи. Та для бльшост людей взуття було розкшшю. В пору розрухи багато земл треба було виорати, щоб заробити на чоботи.

А оранка, особливо весняна, вважалась святим длом. Батько говорив про цю працю, як про щось герочне: "Хмари йдуть на нас, круши обвалюються над нами, блискавки падають перед нами за нами, а ми соб оремо та й оремо поле".

Навть в зимових щедрвках виспвували про те, як сам Бог ходив за плугом, а Богоматр носила сти орачам. З того часу в хлопцевй душ поселилась вдраза до пихи та любов до книжки, бо "в книжц злеляне слово ма бути справжнм святом душ мисл".

Хоча мати й гримала часто за те, що хлопець не може вдрватися, мов заворожений, вд книжки, грозилась викинути х у пч, та все ж читання не припинялось.

Навесн мати починала дставати з комори, скрин, сипанки, зпд сволока навть зза божниц сво вузлики з наснням. Вона радсно перебирала сво добросердечно в мрях вже бачила для себя посеред лта помж зеленого злля. Насння для не було святим. "Мати врила: земля усе зна, що разговаривать, чи дума чоловк, що вона може гнватись бути доброю, на самот тихенько розмовляла з нею, довряючи сво радощ, бол й просячи, щоб вона родила на долю всякого: роботящого, ледащого". Це мати навчила любити землю, роси, ранковий туман, любисток, м'яту, маковий цвт калину, "вона першою показала, як плаче од радост дерево, коли надходить весна, яку розквтлому соняшнику ночу оп'янлий джмль".

В роки розрухи через село проходили рзн люди. Одн ткали вд голоду, нш шукали кращо дол, трет заробтку. Одного разу через село йшла жнка з хлопчиком. "хн страдн, виснажен обличчя припали темнню дальних дорвейг голоду". Назавжди запам'ятався хлопцев той, "хто пожалв материнству, дитин скибку насущного хлба". Малому хлопчику було удивительно й боляче спостергати байдужсть дорослого, вн простягнув голоднй дитин жменю гарбузового насння, що витяг з сво кишен.